Головна » Статті » Історія с. Ковалівка » Люди с. Ковалівка [ Додати статтю ]

Хоч пам'ять покрита снігами
«Именем Союза Советских Социалистических Республик...»
Скільки тисяч мільйонів людських життів знищено, скільки покалічено людських доль цим «іменем». За підрахунками дослідників, за 70 літ панування комуністичного режиму Україна втратила кілька десятків мільйонів своїх громадян. Вони розстріляні, закатовані або підло вбиті в потилицю.
Велика частина цих жертв упала від рук комуністів ще до війни. Про це свідчать розкопки масових таємних поховань. Під час війни і особливо після неї, було вбито й замучено багато людей у західних областях України, зокрема в Галичині й на Буковині.
Довелось і мені спізнати комуністичної «ласки» в непрохідних мордовських лісах та на непривітній жорстокій Колимі.
Був гарний весняний день 1948 року, коли після нелюдських тортур з Бережанської тюрми мене везли полуторкою до Тернопільського КДБ. І ось опинився я в підвалі КДБ. Не встиг переступити поріг, як почув крики і зойки, плач і скрегіт зубів в’язнів. Масивні залізні двері почергово то відчинялися то зачинялися. Нарешті мене штовхнули у відчинені двері камери. Обступили хлопці, придивлялися, чи живий. Потім почали розпитувати, що діється на волі. Було нас там до 12 чоловік. Камера маленька, а під стелею віконце з дашком і видно краєчок неба. Переночувавши, на другий день вранці було чути спів дітвори: «Кипучая, могучая, никем непобедимая, любимая Москва...» Це був перший день травня.
Середе в’язнів були священики, які не хотіли продавати віру батьків. Були хлопці із східних областей та Засяння.
Та ось настали безсонні ночі. Слідство велося цілодобово. Сталінські кати твердили, що їм аби тільки людина, а справу знайдуть. І знаходили. Шість місяців минуло в тортурах. І засудили мене по статті 53 la- 11 на 25 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав.
Везли нас у товарних вагонах. Охороняли дуже пильно вдень і вночі. З диким вереском вривалась у вагон зграя солдатів, перевіряючи чи, бува, не зламали ми дошки. Від поневірянь, голоду, бруду, люди почорніли. Після довгої подорожі нас привезли в бухту Совгавань, вивантажили на корабель, і через шість діб прибули до Магадану. Відтак літаком до м. Сусуман, а потім автомашинами за 760 кілометрів від Магадану до так званого «Аркагалінськвугілля». До бараку ми зайшли з жахом. Нари, де спали цілий рік без матраців і накриття, на голих дошках. Одне нас рятувало: працюючи в шахті, ми приносили по куску вугілля, палили і було тепло.
А яка доля спіткала в’язнів, які жили тут на 19 табірному пункті до нашого прибуття. Розповідають ті 36 чоловік, які лишилися в живих. Протягом зими 1948 року частина в’язнів померла з голоду, а частина розстріляна начальником табору. Трупи складали за зоною як дрова, бо у вічній мерзлоті неможливо було закопати. І ось тепер, ми лише закінчили закопувати.
Ті люди, які залишилися живими, мали курячу сліпоту, через холод і голод. Спорудили ці шахти, дороги, бараки на кістках наших однодумців, хоч звалися вони для блюзнірства великою комсомольською будовою.
Нас було обернуто на власність сталінських вислугачів, і нами торгували, як товаром або рабами. Ми були «роботягами». До «раба» додано ще й «тяги». Ми тягли своє рабство разом і сталінську штольню у «світле майбутнє».
Але йдучи на муки, ми твердо вірили у відродження нашої духовності, культури українського народу. Головне не дати фарисеям нас обдурити, не дати себе заколисати. Ніхто не бідкався і не нарікав на долю, був тільки жаль, що не довів справу до кінця. Стосунки між нами усіма були дружніми.
Та от повіяло холодним шпарким північним вітром. То був вітер Колими. Було це 1954 року, Великодньої п’ятниці. Ми йшли з шахти в табір. І ось перед зоною -шмон, як звичайно, кожний раз. Та раптом хлопці рушили до брами, натиснули і почали входити в зону. В той час з двох сторін вартові почали стріляти в колону. Було вбито і поранено багато в’язнів. На другий і наступні дні ми не вийшли на роботу. Почався страйк. На той час в нашій зоні вже були хлопці з Норильська, які помогли нам з солідаризуватися. Невдовзі нашу зону розформували, а в’язнів групами відправили в різні табори.
В українському небі замовк жайвір. Заколосилося жито. Ох як важко! Але смутку не треба, щоб наші вороженьки і всяка нечисть не раділа.
Ледве тягнучи ноги, просувала поміж сопками знесилені в’язні. Ті, хто не хотів стогнати в ярмі. Середе них виснажених і я - М - 350.

Джерело: http://kovalivka.at.ua
Категорія: Люди с. Ковалівка | Додав: ARAMIC (07.03.2009) | Автор: Р. Татарин уродженець с. Ковалівки.
Переглядів: 1489 | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]