Головна » Статті » Історія с. Ковалівка » Люди с. Ковалівка [ Додати статтю ]

Життя, вишите на полотні…
  Здавна дух Різдва надихав людей до благодійництва. І ми задоволені з того, що хочемо зігріти увагою ще одне серце.

  Не забуваймо про добро, людяність, милосердя серед нашого немилосердного часу і віку. Тоді і світ довкола нас стане трішечки привітнішим, добрішим. Бо як сказано в Біблії, «… хто сам світить, біля того багато душ зігріється і спасеться».

  Життя дається людині тільки раз, і кожній – своє. Довге воно чи коротке, неповторне і звичне, радісне і сумне, солодке, як мед, або ж гірке, як полин, - та ніхто ще не прожив його двічі.

  Життя, як мить, махне крилом – і пролетить.
  Але в цю мить, коротку мить, 
  було і сонце, і блакить.
  Я, поки серцем не зачах,
  Вкарбую їх в своїх очах.
  Бо нам дана мить для життя,
  А вічність? – То для забуття.

  Ці віршовані рядки мовби спеціально адресовані невідомим поетом людині, про яку годилося б розповісти іншим, життя якої слугує сюжетом для написання епопеї про незламність людського духу, про велич людської душі, про великий подвиг пересічної людини-інваліда.

  Каліці жити в світі цім нестерпно,
  Та ще й як розуміння не знайти…
  Ми їх не помічаємо всі вперто,
  Байдужість випускаючи в світи…

Прикладів інвалідства у повсякденному житті багато. Той народився з фізичними вадами, той набув внаслідок якоїсь травми чи недуги, інший – рятуючи чиєсь життя…
Вони відходять, скалічені на задній план, і ми забуваємо про них. А от як їм живеться?..

  І пожалітися нема кому –
  У кожного свої жалі.
  І на дрібну зернину макову
  Немає сили. Взагалі.
  Квадрат вікна і куб помешкання,
  Дощ в паралельній площині.
  А смуток більшає і більшає…
  О Боже! Боже, поможи!
  Занімію від болю, Господи!
  Стисну зуби, зімкну вуста –
  Буду вчитись мужності у Всевишнього
  На Голгофу нести хреста.

  Однак, праведно й щасливо, з Богом у серці і в душі, живе на землі наш односельчанин, мужній чоловік Петро Володимирович Криницький. Нелегку життєву стежину долає ця людина, адже на 43 роки прикувала його до ліжка люта хвороба.

  Світ жорстокий назвав інвалідом,
  Та й не плаче й прощень не хова…

 У його долі – два крила – біль і щастя. Одне – жорстоке, страшне, зранене, бо світ білий обмежився чотирма стінами, за якими він бачить хіба що сонце. 

Друге – красиве, світле, чисте. Воно подарувало Петру Володимировичу добре серце, світлий розум та великий талант до вишивання. 
   
  Великі мрії, маленьке ліжко,
  Відблиски сонця в блакитних очах,
  Читає душу, мов рідкісну книжку,
  День щойнонароджений по складах.


  І хоч ні сидіти, ні навіть пересуватися він не може, проте, вишиваючи, досяг чималих творчих вершин. 

Петро Володимирович через каліцтво не образився на весь білий світ, не позаздрив здоров’ю інших, а полюбив сповна життя у всіх його виявах, і назавжди в його серці знайшли прихисток найкращі людські почуття – любов до ближнього, доброта, порядність, життєлюбство.

 Душа цієї людини зберегла свою чистоту і віролюбство, вона є ангельською.
  Він душу має – невиспівану пісню  
  Печальну і веселу, як життя.
  Коли працює, то серцю завше тісно 
  Попід червоно - чорним вишиттям.


  А народився майстер вишивки 8 січня 1953 року в Бережанах. Коли Петрусеві було 5 років, сім’я переїхала у Ковалівку Монастириського району.

  Мати Текля Теодорівна виховувала хлопчика самотужки, та ще й зранку до пізнього вечора важко працювала на фермі дояркою. І син рано подорослішав, був добрим, слухняним, допомагав, чим міг, матері разом з сестричкою Марійкою та братом Степанком.

Пісня «Сину, сину, ангеле мій»

 А ще не поскупився Господь і щедро обдарував хлопчину вродою. І хоч доля не пошкодувала талантів, та не додала у житті щастя. Петрик сповна надпив горя із чаші сирітства.


  З-за густої хмари зійшло таки сонце
  Рано-спозарану у моє віконце –
  Цілувало очі, витирало сльози,
  Зігрівало душу у люті морози,
  Додавало сили – відганяло болі
  І наобіцяло мені кращу долю.
  Доле, моя доле, зимна і колюча,
  Та піди ж від мене на високі кручі.
  На високі кручі, в болоті втопися…
  Та зимна й колюча більше не вернися.
  Приходи до мене з усмішкою рано,
  З сяючим обличчям, та ще й гарно вбрана,
  Чесана рівненько, вимита чистенько,
  В білій сорочині – гожа й чепурненька…

   
  У 1960 році Петрик вступив до першого класу Ковалівської восьмирічки. Перша вчителька Урда Меланія Михайлівна й досі з особливою теплотою згадує про його успіхи в школі: «Це був надзвичайно вдумливий, старанний і обдарований хлопчик». 

  Коли чорними крилами майнула біда, Петрусь навчався у 5 класі. Теплої вересневої пори він скупався у ставку і важко занедужав. Хвороба паралізувала все тіло хлоп’яти, заливши рухомими тільки кисті рук. 

  Душа моя плакала, душа моя рвалась,
  Та сльози не ринули потоком буйним.
  Мені до очей не доходили сльози,
  Сушила їх туга вогнем запальним.

  Хотів би я вийти у чистеє поле, 
  припасти лицем до сирої землі.
  І так заридати, щоб зорі почули,
  Щоб люди вжахнулись на сльози мої.


Вперто боровся з недугою хлопчик, бо мав надію, що одужає ще до закінчення навчального року. А в снах він продовжував крокувати щоранку до школи, ганяв м’яча на леваді, плавав у ставку, грався з дітьми. 

І до сьогодні тепла казка дитинства манить його спогадами, де напивається досхочу Петрик росяних сльозинок, купається в сонячних променях.

Напочатках однокласники часто провідували товариша, але з роками все частіше у Петрусеве віконце зазирала самотність.

 Проте були і такі, хто і досьогодні радо провідує немічного. Це – численна родина, колишня однокласниця Тимура Галина Іллівна та її мама, перша вчителька обох – Урда Меланія Михайлівна. 
   
 Ця зустріч особлива тим, що на свято завітала перша вчителька майстра, вірна порадниця, частий гість цієї родини.

І нехай пісня «О перша вчителько, пораднице ласкава» у виконанні Савки Уляни буде дарунком Меланії Михайлівні за її довічний вчительський поклик.

  Це вона, мудра наставниця, аби заповнити пустоту самотності, спершу відкрила йому світ художньої літератури, а згодом, коли перечитав майже всі книжки скромної сільської бібліотеки, прилучила до вишивання. 

  Вишиваю квіточку я на полотні,
  Тепле-тепле літечко бачиться мені.
  Вишиваю хрестиком квітку запашну,
  Вишиваю мріями доленьку свою.

  І вже будучи інвалідом І групи, прикутий до ліжка Петрусь і не помітив, як почав вишивати довго і багато.

Тоді ніхто не міг навіть подумати, що, переборюючи фізичний і душевний біль, хлопчина з усієї сили вчепився за соломину життя своїми напіврухомими руками і не тільки втримається , а й зуміє стати відомим і корисним людям.
   
  Не меркнуть зорі, йдуть у небуття,
  Бо мають право вік світити, 
  Я ж маю право на життя,
  Я гідно мушу жити!

 А навишивав майстер стільки килимів, серветок, картин, скатерок! А скільки людям подарував!

 Із його вишивок, створених скаліченими хворобою руками, сьогодні можна було б простелити цілий шлях.

  Зійшлася доля на білім полотні –
  Тут і біль, і любов…
  І барви ті не просто для прикраси,
  І візерунки квітнуть не для скринь.
  У них відбилися прикмети часу –
  І глибочінь, і височінь, і просторінь.
  Яке сплетіння кольору – «червоний – то любов,
  А чорний – то журба».
  Ось краплі крові, мов дзвінкі корали.
  А ось – крило пекучої сльози…

  
  Впродовж усього життя опікувалася немічним братом його сестра по матері Дзюбінська Марія Олексіївна. Вона стала опорою, берегинею, подругою і порадницею.

  Немов пилину, світ мене крутив.
  Ловив я мрію і мету високу.
  Пробач мені, що тяжко завинив,
  Моя сестричко, я перед тобою.


 Чотири роки дивилася на каліцтво сина згорьована мати, врешті не витримало її серце і за якийсь час тихо відійшла за обрій, відійшла з тривожною думою, як же житиме Петрусь без матері…

Вірш Б.Олійника «Мати»
 
 Ось так після смерті матері на плечі сестри Марії, яка була всього на три роки старша за брата, ліг весь тягар догляду за немічним. 

Її внутрішня рівновага, безмежна доброта, жертовність рівносильні подвигу, бо зуміла дати Марія Олексіївна братові право на надію, право на життя.

  Я думаю про тебе. Добре знаю:
  Щастить мені, допоки поруч ти.
  Ти гідна найвеличнішого раю,
  То ж як мені тебе не берегти! 


Ось так уже п’ятий десяток літ Марія Олексіївна продовжує бути берегинею і еліксиром духовних сил свого брата. 

Чи пишається вона ним? Воістину, так. Як і всі ми , односельчани Петра Володимировича. 

Адже, не зважаючи на тілесні муки, він не згасив безмірної любові до життя, не згубив бажання бути корисним для інших. 

  Нехай мені доля вготовила муки,
  Не камінь на плечі, а цілий обвал,
  Я буду до щастя протягувать руки,
  І буду молитись за свій ідеал.
  Нехай моя доля знесилено плаче,
  Карає і мучить нестерпним буттям,
  Я все-таки сильний, я щось-таки значу,
  Я світ цей здивую красивим життям!


Філософія краси, а не філософія буття переважає у його діяльності. Петро Володимирович над усе цінує життя, тому що знає і розуміє своє місце у ньому. 

Він переконаний: 
 « Людина – вінець земного життя. Так вчить нас свята і наймудріша книга – Біблія. Людина – це храм Божий. А Храм Божий – святий. І чи збереже вона храм своєї душі чистим і світлим, чи перетворить його в руїну, - це залежить від самої людини».

  Я всіх люблю, найбільше Бога,
  В молитві тихій кожен день схиляюсь.
  Назустріч всім вітрам. Крута дорога,
  Та поруч істина, їй усміхаюсь.
  І борозну через безмежне поле
  знов прокладаю,
  зерном засіваю. Бо вірю в щастя!


Майстер народної вишивки живе величезним людським щастям – щастям творення радості для інших людей. 


  Чи повірити зможе нам гість незнайомий, 
  Що краса ця творилася довгі літа
  На звичайному ліжку у домі сільському,
  Куди з заходу ніжний свій сонячний зайчик 
  У зажурені вікна ясне небо завжди посила… 

 
Минали роки… Справжня скарбниця вишивок то збагачувалася новими роботами, то зменшувалася, бо майстер щиро дарував вишивки усім, кому вони були до вподоби. 

Життєвої мудрості, доброти, щедрості душі Великого Майстра, якби розділити, то вистачило б на багатьох…

Та найкраще про творця прекрасного розкажуть самі його роботи. А їх – безліч! 

  Яка краса в цій гамі кольорів,
  У вишивці барвистій веселковій.
  В ній – відблиск сонця тихих вечорів,
  Спів соловейка в тишині ранковій.
  Вона ввібрала синяву небес,
  Зелене розмаїття свого краю,
  Калинові вогні і чари водних плес,
  Журбу за тим, що було і немає.


Сьогодні Петро Володимирович тішить людей своїми вишивками. Гаптуючи хрестик за хрестиком, він ніби перебирає весь свій прожитий вік, наповнений нездійсненними мріями.
   
  Розгортаю життя, як сувій полотна:
  Як мережка вершин і низинка падінь.
  Верховинка бажань,
  Яворівка притаєних прагнень.
  Далі – хрестики чорні страждань і терпінь
  Та червона стебнівка надій, сподівань,
  Ось гладинка – матусина ласка,
  Перетикана пестощів з ніжністю…
  Ці нитки, ці голки, не заручені
  пальці в наперстках.
  Все життя у шитті, і шиття, як життя.

  І. Сеник

 Особливо любив вишивати Майстер рушники. Різні кольори переплітаються на полотні, та найбільше червоного – то мрії. Про молодий вік, про коротке щастя.

  На білім полотні і біль, і туга, й радість,
  І вибита сльоза, і виткані пісні.
  Любов, любов, любов.
  Немає тільки зради на білім полотні. 


Пісня «Два кольори»

Кімната Петра Володимировича – наче квітник – вишиттям процвітає. Кожен стібок – то прожитий день, пелюсточка – то спогад, квіточка, листочок – то пережиті роки.

  Цілує сонце рушники
  У чистій материній хаті, -
  І чути, як мої думки,
  Мов ластівки, стають крилаті.
  Через літа, через роки
  В думки приходить сива мати…
  Цілує сонце рушники,
  Всміхається до мене мати.
  Мої ж думки, мов ластівки,
  Уже мережать дивокраї.
  Цілує сонце рушники –
  До серця небо нахиляє.
  Мережаться птахи-думки,
  Вони – мотив для вишивання.
  Цілує сонце рушники,
  І починається світання.


Пісня «Рушники»

 Кожна робота – справжній шедевр, від кожної віє чимось прекрасним, магічним, таємничим, бо візерунки самі народжуються у багатій уяві творця вишиваних речей.  

  Вишиває майстер, вишиває,
  До листка листочок прикладає,
  А між ними цвіт голубуватий,
  Простеля барвіночок хрещатий.
  Вироста барвінок зелененький,
  Дивляться у душу очі неньки.
  Усміхався цвіт на рушникові,
  Мов данина маминій любові.
  Вишиває майстер вправно, швидко,
  Слухається майстра диво-нитка.
  Не дає в безсилля творчість впасти.
  Божий дар в душі – це справжнє щастя!


Відлітають літа, змінюється мода, але ніщо не затьмарить краси вишитих речей, створених незвичайним майстром.
Петро Володимирович завдяки своєму захопленню не втратив інтересу до життя, не втратив відчуття прекрасного навіть попри всі негаразди.

Недарма кажуть, яким сприймеш світ на зорі свого життя, яким побачиш його у дитинстві, таким бачитимеш його завжди.

  Вишиває майстер двома кольорами,
  Чорним і червоним віночок з квітками.
  Є така традиція – рушник вишивати,
  Диво-вишиттями хату прикрашати.
  Ми традиції свої передамо дітям.
  Хай святі традиції продовжують жити.
  Бо як тільки зрадимо серця дивосвіт,
  Назавжди збідніє наш духовний світ.
  Тож устами спраглими, серцем припадем
  До мистецтва справжнього – 
  в світ краси ввійдем! 


Народна вишивка – це мистецтво, яке постійно розвивається, вона пройшла крізь віки і символізує сьогодні чистоту почуттів, глибину безмежної любові, 
є символом вірності, незрадливості.

Це величезне багатство, яке створювалося протягом віків тисячами талановитих майстринь і майстрів. І наше завдання – не розгубити його, передати це живе, іскристе диво наступним поколінням.

До творчості Петра Володимировича Криницького ми звертаємося вже вдруге.

Виставку робіт майстра, котру організовувала у 1999 році покійна вчителька школи Йосифович Світлана Володимирівна, протягом двох тижнів відвідували жителі Ковалівки та довколишніх сіл.

Праця митця оцінена і в області, півмісяця тривала його виставка в етнографічному музеї м. Тернополя.. 

Його роботи споглядали у свій час перші люди держави. Випускниця нашої школи Захарченко Наталя представляла в Києві творчість нашого земляка.

Тривала недуга підірвала здоров’я митця, а роки, проведені із голкою в руках у лежачому положенні, немилосердно відібрали зір майстра.

І сьогодні Петро Володимирович вже не вишиває і не читає, як раніше, книжок.

І всі численні захоплення звелися хіба що до читання преси та перегляду телепередач.

Та навіть і ці хвилини спілкування із навколишнім світом є нетривалими, оскільки подразнюються очі, котиться по обличчі скупа чоловіча сльоза. І тому все частіше чоловік поринає у роздуми…
  Ми переконані, що така спадщина не загубиться в майбутньому, а буде служити добрим прикладом прийдешнім поколінням.

І ми раді з того, що Петро Володимирович матиме змогу  
переглянути відеозапис нашого сьогоднішнього свята.

Ці віршовані рядки ми адресуємо великому майстрові в знак пошанування за його багаторічну творчу працю.

  Поглянь на точність простого листочка,  
  На грані різьблені, що гілка колиха,
  Як свою доньку чи свого синочка, 
  Пильнує гілка, пестить малюка.
  Так і в людей, творіння невмируще,
  Воно по жилах, в мозкові тече.
  Бо це те сильне і велично суще,
  Від чого не відвести нам очей.
  Воно із прадіда передає віками,
  І в кого хист з талантом у лаштунки, -
  Мозком шедеври творяться й руками, -
  Живе мистецтво вищого ґатунку.
  Славимо ж працю – творіння природи,
  Що день наш красить і зове людьми,
  Вклонімось творчості, як Божій нагороді,
  У дні грядущім, де живемо ми! 


Приємно, що на святі пошанування творчості нашого славного земляка є близькі та рідні йому люди – сестра Марія Олексіївна, племінниця Ковальчук Ганна Миколаївна, її дочка Юля, племінники Олег та Сергійко, родичі, перша вчителька Урда Меланія Михайлівна, однокласники Тимура Галина Іллівна, Куча Ганна .
То ж недивно, зі словами особистої подяки до невтомного творця прекрасного звертаються найближчі і найрідніші люди.

  Нехай ідуть роки, і дні у млі згасають,
  А ви для мене є теплом землі, я знаю,
  Ваше добро святе і людяність,
  І відданість землі, і совість у душі –
  Це все у вас, за що я поважаю
  І голову свою в уклін схиляю.
 

  Добро, милосердя… Ми часто чуємо ці слова і навіть іноді вживаємо у своєму мовленні, не відчуваючи всю глибину їх змісту.

 Вони означають безцінні риси характеру, стан душі, бажання прийти на допомогу. Такі вчинки збагачують нашу духовну скарбницю і розцвічують сіру буденність страждальної мети. 

Любити цілий світ завжди легше, аніж полюбити конкретну людину, з усіма її проблемами, болями. 

Рятувати людство завжди легше, аніж простягнути руку допомоги людині, що зневірилася або стоїть за крок до прірви.

І якщо це комусь вдалося, то в цьому і є той найбільший успіх і неоціненне багатство. Не вірите – то переконайтесь у цьому самі.

Ми надіємося, що сьогоднішнє свято пошанування творчості великого майстра, нашого земляка Петра Володимировича Криницького розтривожить у ваших душах прекрасні пориви до творення добра, краси, благородних та благодійних вчинків.

  Іду навстріч – то ж посміхніться, 
  І я всміхнуся, мов дитя.
  Ні, ще не висохла криниця,
  Людська криниця співчуття.
  У істини слова не пишні,
  Щоб кожен зміг до них дійти.
  Бо ж нас усіх створив Всевишній
  З живої плоті доброти.
  Нам так усім в житті потрібні 
  Слова хороші, ніби цвіт,
  Щоб йшли у гості весни срібні,
  Щоб по мудрішав дивний світ.
  Нам так усім в житті потрібні
  Краса любові й душ тепло.


Пісня «Даруй добро»  

А завершити нашу зустріч ми хочемо слова класика «Краса врятує світ».

То ж любіть інших – ось що головне в житті!
P.S. На нашому сайті ви зможете побачити фотографії самого майстра Петра Володимировича Криницького і його надзвичайних вишиванок. 



Джерело: http://kovalivka.te.ua
Категорія: Люди с. Ковалівка | Додав: BUFFON (03.03.2009) | Автор: Вчителі Ковалівської ЗОШ
Переглядів: 3100 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]